Кабінет біології Менського ОЗЗСО І-ІІІ ст. ім. Т. Г. Шевченка: Видатні українські вчені-біологи

ЗМІСТ

1) Микола Іванович Пирогов

2) Олександр Онуфрійович Ковалевський

3) Ілля Ілліч Мечников

4) Микола Феофанович Кащенко

5) Сергій Гаврилович Навашин

6) Олексій Миколайович Бах

7) Овксентій Васильович Корчак-Чепурківський

8) Микола Маркіянович Волкович

9) Феофіл Гаврилович Яновський

10)Володимир Іванович Вернадський

11)Володимир Іполитович Липський

12)Данило Кирилович Заболотний

13)Микола Дмитрович Стражеско

14)Олександр Олександрович Богомолець

15)Іван Іванович Шмальгаузен

16)Олександр Володимирович Палладін

17)Альфред Миколайович Окснер

18)Ростислав Євгенович Кавецький

19)Сергій Михайлович Гершензон

Пирогов Микола Іванович

(* 13 (25) листопада 1810, Москва — † 23 листопада (5 грудня) 1881, Вінниця) — російський хірург, анатом і педагог. Засновник воєннопольової хірургії. Член-кореспондент Російської Академії Наук. Життя 16-річним хлопчиком вступив на медичний факультет Московського університету. Отримавши диплом, ще декілька років вчився за кордоном. До професорської діяльності Пирогов готувався в Дерптському університеті (зараз університет міста Тарту (Естонія). На той час цей університет вважався найкращим у Росії. Тут, у хірургічній клініці, Пирогов пропрацював 5 років, блискуче захистив докторську дисертацію. У віці 26 років його обрали професором Дерптського (Тартуського) університету. Через кілька років Пирогова запросили до Петербурга, де він очолив кафедру хірургії в Медико-хірургічній Академії. Одночасно Пирогов керував організованою ним клінікою госпітальної хірургії. Оскільки в обов'язки Пирогова входило навчання військових хірургів, він зайнявся вивченням поширених в ті часи хірургічних методів. Багато з них були ним докорінно перероблені. Крім того, Пирогов розробив ряд цілком нових прийомів, завдяки чому йому вдавалося частіше, ніж іншим хірургам, уникати ампутації кінцівок. Один із таких прийомів досі називається «операцією Пирогова». В пошуках дієвого методу навчання вирішив застосувати анатомічні дослідження на заморожених трупах. Сам Пирогов це називав «льодяною анатомією». Так народилася нова медична дисципліна — топографічна анатомія. Через кілька років такого вивчення анатомії, Пирогов видав перший анатомічний атлас під назвою «Топографічна анатомія, ілюстрована розтинами, проведеними через заморожене тіло людини в трьох напрямах», який став незамінним керівництвом для лікарів-хірургів. З цієї миті хірурги дістали можливість оперувати, завдаючи мінімальних травм хворому. Цей атлас і запропонована Пироговим методика стали основою всього подальшого розвитку оперативної хірургії. 1847 року виїхав на Кавказ, де російська армія вела війну проти місцевих горян. Тут він хотів перевірити в польових умовах розроблені ним операційні методи. На Кавказі він вперше застосував перев'язку бинтами, просоченими крохмалем. Крохмальна перев'язка виявилася зручнішою та міцнішою аніж лубки, що застосовувалися до того. Тут таки, в аулі Салти, вперше в історії медицини почав оперувати поранених з ефірним знеболенням в польових умовах. Загалом провів близько 10000 операцій під ефірним наркозом. 1855 року, під час Кримської війни, був головним хірургом обложеного англо-французькими військами Севастополя. Оперуючи поранених, Пирогов вперше в історії світової медицини застосував гіпсову пов'язку, що дозволила прискорити процес загоєння переломів і позбавила багато солдатів і офіцерів від потворного викривлення кінцівок. Під час облоги Севастополя, для догляду за пораненими, Пирогов скористався допомогою сестер милосердя, частина яких приїхала на фронт з Петербургу. Це теж було нововведення на той час. Найважливішою заслугою Пирогова є запровадження в Севастополі цілком нового методу догляду за пораненими. Він полягав на тому, що поранені підлягали ретельному відбору вже на першому перев'язувальному пункті; в залежності від тяжкості поранень одні з них підлягали негайній операції в польових умовах, тоді як інших, з легшими пораненнями, евакуювали в глиб країни для лікування в стаціонарних військових госпіталях. Тому Пирогов справедливо вважається засновником спеціального напряму в хірургії, відомого як військова хірургія. Повернувшись до Петербургу, Пирогов на прийомі в Олександра II доповів царю про негаразди в армії. Цар не став прислухатися до нього, і з цієї миті Пирогов упав у немилість і був «засланий» до Одеси на посаду опікуна Одеського і Київського учбових округів. Пирогов спробував реформувати систему шкільної освіти, що тоді склалася, ці його дії призвели до конфлікту з владою, і вченому довелося залишити свою посаду. Через 10 років, коли після замаху на Олександра II в Росії посилилася реакція, Пирогова взагалі звільнили з державної служби навіть без права на пенсію. В розквіті творчих сил Пирогов усамітнився в своєму невеликому маєтку «Вишня» неподалік від Вінниці, де організував безкоштовну лікарню. Він ненадовго виїжджав звідти тільки за кордон, а також на запрошення Петербурзького університету для читання лекцій (на цей час Пирогов вже був членом кількох іноземних академій). Відносно надовго Пирогов лише двічі покидав маєток: перший раз у 1870 році під час пруссько-французької війни, будучи запрошений на фронт від імені Міжнародного Червоного Хреста, і другий раз, у 1877—1878 рр. — вже в досить літньому віці — кілька місяців працював на фронті під час російсько-турецької війни. Основне значення діяльності Пирогова полягає на тому, що своєю самовідданою і здебільшого безкорисною працею він перетворив хірургію на науку, озброївши лікарів науково обґрунтованою методикою оперативного втручання. Пам'ять Болгарія Барельєф Пирогова на лікарні в Софії в країні споруджено 26 обелісків, 3 ротонди і пам'ятник М.І.Пирогову в Скобелівському парку в Плевні. У селі Бохот, на тому місці, де стояла російська 69-а військово-тимчасова лікарня, створений парк-музей «М.І.Пирогов». Коли в 1951 в Софії була створена перша в Болгарії лікарня швидкої медичної допомоги, вона була названа ім'ям М.Пирогова. Пізніше лікарня багато разів міняла своє ім'я, але барельєф Пирогова при вході жодного разу не мінявся. 14 жовтня 1977 в Болгарії була надрукована поштова марка «100 років з прибуття академіка Миколи Пирогова до Болгарії». Естонія Пам'ятник в місті Тарту Росія Ім'я Миколи Пирогова носить Російський Державний Медичний Університет (РГМУ) На честь М.І.Пирогова названий астероїд 2506 Pirogov. У Москві ім'ям М.І.Пирогова названо дві вулиці. У районі Великої і Малої Пироговських вулиць в Москві зосереджені навчальні і адміністративні корпуси, а також клінічні бази РГМУ і ММА ім. Сеченова. У Санкт-Петербурзі Пироговська набережна — набережна Малої Невки від Літейного до Гренадерського моста. На набережну виходять фасади Військово-медичної Академії У Новосибірському Академмістечку вулиця Пирогова — це одна з головних вулиць, на якій розташовані університет, фізматшкола і гуртожитки. У Самарі його ім'ям названа міська лікарня. У Оренбургу ім'я М.І.Пирогова носить одна з міських лікарень. У Вологді, в Чебоксарах, у Воронежі, Ставрополі є вулиця Пирогова. У 1947 році на Ленфільме був знятий художній фільм «Пирогов». Медичний центр Мурманська носить його ім'я. Україна Пам'ятник в центрі Вінниці В межах м. Вінниця в с. Пирогово розташована садиба Пирогова, в якій перебуває забальзамоване тіло М.І.Пирогова; На честь М.І.Пирогова названий Вінницький національний медичний університет; Вулиця Пирогова — найдовша вулиця Вінниці (8 км), вона йде повз садибу Миколи Пирогова; Центральна міська лікарня Севастополя носить ім'я Миколи Івановича; Ім'я М.І.Пирогова носив Одеський медичний інститут (зараз Одеський державний медичний університет) Вулиця Пирогова в Києві проходить від станції метро Університет до вулиці Богдана Хмельницького. Теплохід С-506 (тип, як на Тернопільському озері) названий на честь Миколи Пирогова, що у Вінниці. В Чернігові зосновано щорічну медичну премію імені Пирогова, його імя носить вулиця, де розташоване велике лікарняне містечко (Дві лікані для дорослих, дитяча ліканя, дитяча поліклініка).

Олександр Онуфрійович Ковале́вський

(* 7 (19 листопада) 1840, Варкаваська волость — † 9 (22 листопада) 1901, Петербург) — український та російський біолог і ембріолог. Життєопис Олександр Ковалевський народився в Варкаваській волості Вітебської губернії, тепер Прейльського району Латвії. Навчався в Петербурзькому університеті. Отримав ступінь магістра за дисертацію: «Історія розвитку ланцетника — Amphioxus lanceolatus», ступінь доктора за дисертацію: «Про розвиток Phoronis». Був професором зоології послідовно в Казанському, Київському та Новоросійському (нині - Одеському) університетах. У 1870— 1873 роках здійснив поїздку з науковою метою до Червоного моря та до Алжиру. 1890 року після чергової закордонної екскурсії вибраний ординарним академіком Імператорської Академії Наук. З 1892 до 1901 працював директором Севастопольської біостанції. Наукова діяльність Своїми працями Олександр Онуфрійович Ковалевський разом з Іллєю Мечниковим поклав початок еволюційній ембріології як науковій дисципліні, що ґрунтується на історичному принципі. Дослідження Ковалевського довели, що предками безчерепних були первинні безчерепні, які дали початок двом гілкам: представники однієї продовжували розвиватись як вільноплаваючі організми і з них виникли хребетні, а представники іншої перейшли до придонного способу життя, та стали предками сучасних безчерепних. Головний висновок з його досліджень полягав у тому, що загальний спосіб розвитку виявляють не представники одного якого-небудь класу, а всі групи тваринного царства — хребетні і безхребетні.

Ілля Ілліч Мечников

(* 15 травня 1845, Мечнікове Харківської губернії — † 15 липня 1916, Париж) — український, російський і французький науковець, один з основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології. Розробив теорії зародкових листків, походження багатоклітинних організмів. Відкрив явище фагоцитозу, розробив фагоцитарну теорію імунітету (1883). Навчався у 2-й Харківській гімназії та на відділенні природничих наук Харківського університету (закінчив 1864 року). 1864—1867 — працював у Гессені, Геттінгені та Мюнхені. 1867 — отримав ступінь магістра зоології. Працював у Новоросійському університеті (Одеса; 1867—1868; доцент зоології) та Петербурзькому університеті (1868—1870). 1870—1882 — завідувач кафедри зоології та порівняльної анатомії Новоросійського університету (Одеса) 1886—1887 — завідував організованою ним (разом із Миколою Гамалією) першою в Російській імперії Одеською бактеріологічною станцією (нині Одеський науково-дослідний інститут вірусології та епідеміології). 1888—1916 — завідувач лабораторії в Інституті Пастера в Парижі (з 1905 р. — заступник директора інституту). Почесний член Петербурзької академії наук (1902). Лауреат Нобелівської премії з медицини та фізіології 1908 «За вивчення імунної системи». Біографія Після двох невдалих спроб самогубства Ілля Мечников здійснив одне з найбільших відкриттів в історії імунології й отримав Нобелівську премію. «Знайомство з біографіями великих людей дуже повчальне для вивчення людської природи», — ці слова належать видатному ембріологу і бактеріологу, одному з засновників імунології, лауреату Нобелівської премії з фізіології і медицини Іллі Мечникову (1845—1916). 15 липня минає 90 років з дня смерті цього славетного науковця, який, народившись у маленькому селі на Харківщині, невдовзі виїхав за межі України і став ученим світового масштабу. Іще за його життя прізвище Мечников стало в один ряд з іменами таких світил науки, як Луї Пастер, Роберт Кох, Пауль Ерліх, Джозеф Лістер, Еміль Ру та інші. Саме Ілля Мечников одним із перших розкрив таємниці захисних сил людського організму і створив фагоцитарну теорію імунітету, за що і був удостоєний 1908 року Нобелівської премії. Він також боровся з такими хворобами, як холера, тиф, сифіліс, туберкульоз. Мечников створив власну науку про довголіття — «ортобіоз», а наприкінці життя став ще й філософом. Після двох невдалих спроб самогубства в молодості Ілля Ілліч з роками зрозумів цінність життя і навіть написав кілька філософських праць, серед яких — «Етюди оптимізму» і «Сорок років пошуку раціонального світогляду». Харківський вундеркінд Усе своє дитинство Ілля Мечников провів у селі Панасівка (зараз Мечнікове Дворічанського району Харківської області). З ранніх років він настільки цікавився природою, що доки його однолітки гралися в ігри, майбутній учений міг годинами лежати в густій траві і стежити за якимось жучком. Одного разу родичі взагалі побачили невимовно комічну сцену: п'ятирічний Ілля з серйозним виглядом ходив по галявині і читав лекцію малюкам, які сиділи навколо, про будову… жабенят. Дітям не дуже хотілося слухати уроки юного «професора», але той завбачливо, щоб вони не розбігалися, платив своїм «учням» по дві копійки за лекцію. Ілля Мечников був п'ятою дитиною в родині. Мати хлопчика — Емілія Невахович, донька багатого єврейського письменника — мріяла, щоб він обрав кар'єру вченого. Батько Іллі — офіцер військ царської охорони в Санкт-Петербурзі — також сподівався на велике майбутнє сина, проте невдовзі після одруження він програв у карти більшу частину посагу своєї дружини і родинного майна. Так що батьківський гаманець у кар'єрі Мечникова відіграв не вирішальну роль — своєю славою видатний імунолог більше завдячував власному таланту. Навчався у Харківському ліцеї Ілля блискуче. У 16 років він написав статтю з критикою підручника з геології, і один із московських журналів цю статтю опублікував. Здобувши у середній школі золоту медаль, юний Мечников заявив, що не хоче навчатися у «провінційному» Харківському університеті і вирушив до Німеччини. Проте німецький Вюрцбург зустрів хлопчину з Росії сірою байдужістю, приїхав він зарано (навчання мало розпочатися лише через шість тижнів), подружжя старих німців, у яких Ілля зняв кімнату, було непривітним… Розчарований Мечников швидко спакував речі і повернувся додому. Батьки, дещо здивовані різкими рішеннями сина, нічим йому не дорікнули: чого, мовляв, морочив голову своєю поїздкою, навіщо даремно витратив гроші… Того ж року Мечников вступає на природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету, який закінчує всього за два роки. У 19 років він блискуче склав усі випускні екзамени і здобув вищу освіту. Видатний російський фізіолог Климент Тімірязєв згадував, що на початку 1860-х років у наукових колах Петербурга ходили чутки про вундеркінда,який народився в Харкові. «Вихователь» дружини У 23 роки Ілля Мечников уже був доктором зоології і екстраординарним професором Санкт-Петербурзького університету. Невдовзі, 1872 року, він перейшов як професор до Новоросійського (нині Одеського) університету. І хоча збоку видавалося, що Ілля нічим, окрім таємничих мікробів, не цікавиться, насправді молодий біолог замислювався над тим, що настав час одружуватися. Мечников був досить претензійним щодо жіноцтва і вважав, що «жінки не здатні до самостійної творчої діяльності, а геніальність — така ж вторинна статева ознака чоловіків, як борода». Водночас учений хотів, щоб його майбутня дружина була йому не лише вірною супутницею, а й щоб їх об'єднувала спільність поглядів і цілей. Саме тому Мечников вирішив… «виховати для себе дружину». Кандидатуру «вихованки» було обрано не випадково — нею стала донька видатного російського ботаніка Андрія Бекетова, який був другом Мечникова. Проте доля змінила «особисті плани» майбутнього нобелівського лауреата. Ілля Мечников раптово захворів. Лежачи цілими днями у ліжку, він чекав, коли до нього прийде його обраниця, проте замість неї навідувалася інша дівчина — племінниця Бекетова Людмила Федорівна. Вона була не дуже вродливою, але одразу закохалася в Іллю і годинами сиділа біля ліжка, читаючи йому книги (через хворобу Мечников майже осліп). Зрештою юнак, який мав чітко розроблений план свого подружнього життя, відчув, що йому бракує — ні, не «кандидатури для виховання» — а саме цієї простої і доброї дівчини. Він вирішує одружитися, але раптово трапляється нещастя: Людмила захворіла на туберкульоз. Ілля був у відчаї, але не змінив рішення і одружився зі своєю, вже тяжкохворою, нареченою. Подружжя поїхало до Італії, де був значно тепліший, ніж у Петербурзі, клімат. Проте назвати весільну подорож вдалою було складно: у спальні Мечникових постійно пахло ліками, а через чотири роки 27-річна Людмила померла. Мечникову на той час було 28 років. Перебуваючи в тяжкій депресії через смерть дружини, він випив величезну дозу морфію. Проте помилився в розрахунках: доза була настільки великою, що Ілля не помер, а лише зазнав сильного отруєння. Горе загострило давню хворобу зору — Мечников дуже погано бачив, очі сильно боліли. Він постійно колов собі морфій. Проте до реальної смерті, яка поставить крапку в житті Мечникова, ще було дуже далеко — цілих 43 роки. І майже всі ці роки він проживе з іншою жінкою, своєю другою дружиною Ольгою Білокопитовою. Саме вона, на той час юна 15-річна дівчина, врятувала вченого від тяжкої депресії. Саме з неї він таки «виховав» собі дружину, яка стала для нього працелюбною помічницею, вірним другом, талановитим науковим асистентом, тобто такою жінкою, про яку він мріяв. І саме через неї у 1880 році Мечников удруге вчинив відчайдушну спробу самогубства. Це трапилося, коли 20-річна Ольга захворіла на тиф і лікарі заявили, що її стан майже безнадійний. Ілля вирішив також піти з життя, проте цього разу він вдався не до морфію, а до… тифу. Він сам собі прищепив тиф, щоб померти разом із коханою і водночас «допомогти» науці з'ясувати, чи передається тиф через кров. Тиф передався, проте і сам Мечников, і його дружина несподівано для самих себе одужали. Більше Мечников не гнівитиме долю своєю «суїцидальною поведінкою», хоча інтерес до проблем смерті, хвороб, старості у нього збережеться на все життя. Романтика фагоцитозу Сьогодні часто можна почути: «Треба зміцнювати імунітет», «Організм повинен сам побороти хворобу», «Все залежить від захисних сил організму». І кожна людина розуміє, що влада будь-якого захворювання — не абсолютна, що воно починає брати гору лише тоді, коли сам людський організм ослаб і десь «зламався». Саме це наприкінці ХІХ століття — тоді, коли про таке поняття, як імунітет, ще ніхто й не чув — збагнув Ілля Мечников. Він сформулював загальну теорію запалення як захисної реакції організму в боротьбі з інфекцією та заклав основи імунобіології. Усі розуміли, що існують якісь хвороботворні бактерії, але Мечников першим заявив, що запалення — це не лише свідчення атаки мікробів, а й захисна реакція організму. Він помітив це під час дослідів із личинкою морської зірки: коли вчений ввів у неї шип троянди, то рухливі клітини обліпили його, намагаючись знешкодити шкідливого «нападника». Мечников назвав такий процес фагоцитарною реакцією організму, а клітини, які борються з мікробами — фагоцитами. Фагоцитарна теорія Мечникова стала наріжним каменем в сучасній концепції імунітету людини. Проте тривалий час його теорія зазнавала нищівної критики. «Мечников — засновник клітинної (фагоцитарної) теорії імунітету — вважав, що основну захисну функцію організму мають наші клітини — лейкоцити. Інший вчений — німецький імунолог Пауль Ерліх — був засновником гуморальної теорії імунітету і вважав, що основну захисну функцію в організмі здійснюють антитіла, які виробляються у відповідь на пошкодження організму. Сьогодні вже доведено, що в людини є і клітинний, і гуморальний імунітет. І не можна сказати, що важливіше, а що вторинне, — пояснює директор Національного музею історії медицини Вадим Шипулін. — Тож 1908 року Нобелівський комітет прийняв дуже мудре рішення — він присудив одну Нобелівську премію двом непримиренним противникам: Іллі Мечникову і Паулю Ерліху». «Фагоцитарна теорія, створена понад чверть століття тому, протягом багатьох років активно заперечувалася з усіх боків, — сказав у нобелівській промові у Стокгольмі Ілля Мечников. — Тільки останнім часом вона була визнана багатьма вченими всіх країн. Тому можна сподіватися, що в майбутньому у медицині винайдуть ще не один засіб, щоб використовувати фагоцитоз в інтересах здоров'я». Ще до присудження Нобелівської премії за відкриття імунітету в людини, англійський хірург Джозеф Лістер у промові, виголошеній на конгресі Британської медичної асоціації 1896 року, захоплено охарактеризував видатне значення наукових заслуг Мечникова: «Якщо в патології був коли-небудь романтичний розділ, то це — історія фагоцитозу». Луї Пастер також був прихильником фагоцитарної теорії Мечникова. Наукові дослідження Іллі Мечникова були визнані в усьому світі, він був обраний почесним академіком Російської академії наук і Петербурзької військово-медичної академії, почесним членом Паризької, Віденської, Нью-Йоркської, Бельгійської, Румунської та низки інших академій наук, Французької академії медицини, Шведського медичного товариства. Серед численних нагород і відзнак Мечникова — медаль Коплі Лондонського королівського товариства, ступінь почесного доктора Кембріджського університету. «Пробачте за передчасну смерть» Пам'ятник Мечникову навпроти Пастерівського інституту в Харкові У 1886 році в Одесі була створена друга у світі — після Пастерівської в Парижі — бактеріологічна станція, яку очолив Ілля Мечников. У 1887 році Мечников виїхав до Парижа, де очолив лабораторію в Інституті Луї Пастера, а з 1903 року він був заступником директора цього інституту. Загалом Ілля Мечников пропрацював в Інституті Пастера 28 років. Окрім значних заслуг у галузі імунології, до класичних робіт Мечникова належать праці з мікробіології. Серед них — дослідження з холери, тифу, туберкульозу, а також спільні з французьким ученим Емілем Ру дослідження з сифілісу. На той час збудник сифілісу був невідомим, а експериментально викликати цю хворобу в тварин ученим не вдавалося. Мечников вирішив стати на прю зі страшною хворобою, яка викликала тяжкі ураження організму. Його обурювала позиція деяких моралістів, які бачили в цій хворобі «кару Божу». До того ж «французька хвороба», як називали сифіліс, часто вражала і тих, на кого Богові, здавалося б, гніватися немає за що: насамперед дітей, які народжувалися від хворих матерів або заражалися від них чи годувальниць через молоко. Крім того, сифіліс, який передається через спільний посуд і речі, стрімко поширювався у ХІХ столітті в деяких районах Росії, де панували перенаселення і антисанітарія. Мечников вирішує боротися з небезпечною хворобою і на свою власну премію, присуджену йому 1902 року на медичному конгресі в Мадриді, купує кілька… шимпанзе. Саме Мечников спільно з Емілем Ру зуміє вперше у світі викликати експериментально сифіліс у мавп. Завдяки цьому згодом буде відкрито збудник вищезгаданої хвороби — бліду спірохету. А ще пізніше Мечников винайде перші ліки від сифілісу — каломелеву мазь (суміш ртуті, хлору і ланоліну). Коли теорія Мечникова про роль фагоцитозу і функції лейкоцитів здобула визнання в науковому світі, він розпочав роботу над проблемами старіння і смерті. Прагнучи віддалити смерть, Мечников ретельно стежив за способом життя: пив лише кип'ячену воду, ніколи не їв немитих плодів, не вживав алкоголю, не грав в азартні ігри. Одного разу, читаючи Біблію, Мечников звернув увагу на слова: «І помер у старості добрій, постарілий і насичений життям…» І тоді видатний імунолог подумав: а може, і справді життям можна «насититися», і померти спокійно, погодившись з тим, що земний шлях пройдено? На думку Мечникова, людина боїться смерті тому, що вмирає зарано. Тож наука повинна продовжити людське життя, щоб людина пройшла повний життєвий цикл, який Мечников і називав «ортобіозом». 1903 року вчений опублікував книгу, присвячену «ортобіозу», або «вмінню жити правильно», яка називалася «Етюди про природу людини». В цій праці Мечников доводив, яким величезним є вплив харчування на тривалість життя. Він був переконаний, що для довголіття треба вживати велику кількість кисломолочних продуктів або кефіру, заквашеного болгарською паличкою. Сам Ілля Мечников помер у 71 рік після кількох інфарктів. До речі, у нього не було дітей. Причому, як пише його друга дружина Ольга Білокопитова, він прийняв таке рішення свідомо, тому що вважав… «злочинним сприяти появі на світ собі подібних». «Мечников, як і будь-яка геніальна особистість, був досить складною людиною, — вважає директор Національного музею історії медицини Вадим Шипулін. — Життєві перипетії, що траплялися з ним, додатково накладали відбиток на психологію його поведінки. І якби Мечников не був Мечниковим, а якоюсь пересічною особистістю, то, можливо, його б більше критикували. Але люди усвідомлюють, що якщо людина геніальна, то їй багато можна пробачити. А Мечников, безперечно, був геніальним ученим». Незадовго до смерті Мечников написав: «Моя мати померла у 65 років, батько у 68, брат у 57. Серцева спадковість у мене, безперечно, погана. Тож нехай ті, хто вважає, що за моїми правилами я повинен був би прожити 100 років і більше „пробачать“ мені передчасну смерть з огляду на вищезгадані обставини».

Кащенко Микола Феофанович

(7 травня 1855, Московка — 29 березня 1935, Київ) — радянський біолог, один з перших українських академіків, доктор медицини та зоології, засновник акліматизаційних садів у Томську та Києві (1913 — акліматизаційний розсадник культурних рослин; 1919 — Акліматизаційний сад АН України). Разом з вченим В. О. Караваєвим створив зоологічний музей і був першим його директором (1919—1926). Біографія М. Ф. Кащенко народився 25 квітня (7 травня) 1855 року в селі Московка на Катеринославщині (нині Вільнянського району Запорізької області. Вищу медичну освіту здобув у Московському університеті, до медфакультету якого він вступив після закінчення зі срібною медаллю Катеринославської гімназії. За документами Державного архіву Києва, він переводиться на медичний факультет імператорського Харківського університету, який закінчив у 1880 році і був «удостоен степени лекаря и звания уездного врача». Будучи ще студентом четвертого курсу, у липні-серпні 1878 року він на практиці удосконалює свої медичні знання під час російсько-турецької війни на посаді помічника ординатора у Кавказькому Військовому тимчасовому Джажурському госпіталі № 2. Учень професорів А. П. Богданова та З. І. Стрельцова, талановитий юнак вже зі студентської лави займається науковими дослідженнями. У рік закінчення вузу виходить його перша наукова друкована праця. За пропозицією управляючого Харківським учбовим округом за № 3650 від 12 червня 1881 року молодий вчений наполегливо працює в ембріологічному кабінеті університету. І вже майже через рік, 8 квітня, його залишають як професорського стипендіата. Професор З. І. Стрельцов влаштовує його домашнім лікарем у приватний пансіон мадам Бауман. Але незабаром лікар Кащенко виступає проти господарки цього учбового закладу, яка наживалася за рахунок своїх учнів, обмежуючи їх у харчуванні та ліках. Молодому лікареві довелося шукати іншого заробітку. У цей час він працює над докторською дисертацією при кафедрі порівняльної анатомії, вивчає будову людської нематоди, відкриває і описує нову частину в її будові. Тема його дисертації — «Епітелій людського хоріону та роль його у гістогенезі посліду». Прилюдний захист дисертації відбувається 30 квітня 1884 року, і він отримує диплом № 506 на звання доктора медицини. Радою вузу також затверджується це звання. В архіві зберігається власноручний автограф Кащенка «Curriculum vitae», де він зазначає: «Одержав ранг доктора медицини та стан приват-доцента порівняльної анатомії, яку й читав два роки». Це здійснилося за рішенням помічника управляючого Харківським учбовим округом, як занотовано в його особистому формулярному списку від 16 червня за № 5810, знайденому у Держархіві Києва. Ще з 1881 року Микола Кащенко працює і асистентом ембріологічного кабінету, а також помічником директора у земській повивальній школі: читає курси анатомії, гістології, ембріології, веде акушерську практику, завдяки чому має можливість брати людські атрофічні зародки і вивчати їх для підготовки своєї докторської роботи. Тоді ж він видає наукову працю — результати своїх досліджень. З 1886 року Кащенко, перебуваючи у закордонному відрядженні в Німеччині та Італії, слухає лекції, працює у лабораторіях ембріолога Вільгельма Гіса, анатома Вільгельма Вальдеєра, біологів Ернста Геккеля, Оскара Гертвіга. Тоді ж він удосконалює деякі методи Гіса. Через два роки повертається в Україну і продовжує читати лекції на двох факультетах — медичному та фізико-математичному. Пропозицією помічника міністра народної освіти від 17 листопада 1888 року за № 16869 Кащенко призначається екстраординарним професором імператорського Томського університету по кафедрі зоології, порівняльної анатомії та фізіології. Кащенко приїздить з дружиною Ольгою Миколаївною до Томська і стає до роботи на кафедрі зоології та порівняльної анатомії, яка мала лише одного професора (у той час як на медичному факультеті їх було вже вісім). Кащенко поринає у проблеми вивчення флори і фауни Сибіру, і це стає перебігом його долі. Тут він засновує акліматизаційний сад, виїздить в експедиції до Алтаю на Барабинські озера, друкує десятки наукових праць. Рада Московського університету в 1901 році надає йому ступінь доктора зоології за великий обсяг його наукових зоологічних розробок. Не забуває він і медиків і створює для них гарний підручник із зоології. Кащенку довелося виконувати обов'язки ректора вузу і декана медичного факультету та голови клінічної господарської ради (кілька місяців у 1906 та 1912 роках), саме перед переїздом до Києва. У Томську Кащенко також викладає зоологію в акушерсько-фельдшерській школі (1910—1911), в 1913 році бере участь у ХІІІ з'їзді російських природознавців та лікарів. Крім того, він працює над книгою «Смерть и долголетие с биологической точки зрения», яку видає у 1914 році (перевидавалася у 1938 році). Це був підсумок його власних роздумів, суперечок та висновків з практики, а також аналіз праць Іллі Мечникова. Цікаві висновки робить Кащенко-дослідник про те, що у русі, рухливості живих організмів закладено подовження життя. Згуслі речовини стримують рушійні процеси в людському організмі, а їх накопичення спричиняє передчасну смерть. Це так співзвучно з теорією «зашлакування» Г. С. Шаталової. З 1912 року Кащенко переїздить з Томська до Києва з великою родиною і стає киянином. За станом здоров'я клімат Сибіру був для нього згубним, а тут він на другий рік піднімається з візка і починає сам ходити. Він працює у Київському політехнічному інституті, виступає з публічними лекціями у Київському товаристві сприяння початковій освіті з проблеми «Смерть та довголіття. Сучасна розробка питання про смерть». У Києві вчений спілкується з В. О. Караваєвим, вони разом створюють у місті зоологічний музей; Кащенко стає його директором і до 1927 року перебуває на цій посаді. Займаючись акліматизацією рослин у своїх чотирьох Київських розплідниках, які мали площу близько 12 га, Кащенко, як правило, вирощував і лікарські рослини. Він стає знаним фахівцем у цій сфері лікарської діяльності, вивчає вплив деяких народних засобів на організм при різних хворобах, а також методи застосування та дозування різних лікарських трав. Кащенко працює на стику двох наук — медицини та біології. У С.-Петербурзькій «Врачебной газете» він друкує статтю «О необходимости более тщательного изучения народных лекарственных растений» і сподівається у майбутньому організувати в Києві інститут або центр вивчення рослин, які можуть служити медицині. У 1915 р. він пропонує осередком у цій справі зробити сад КПІ. Тоді ж вперше на урядовому рівні на потреби саду було надано 4,5 тис. карбованців, і за ці кошти звели огорожу, упорядкували штат, викопали басейн. Вчений відкрив у Києві тримісячні курси з вивчення лікарських рослин. Власноручно він розробляє тематичний план лекцій і пише їх тексти, але департамент землеробства відхиляє його проект. Та за допомогою ботаніка В. В. Пашкевича Кащенко все ж домігся відкриття безкоштовних курсів у приміщенні КПІ. Сюди запрошувалися студенти, гімназисти, вчителі, робітники, співробітники аклімат-саду, члени його родини. Зокрема, йому дуже допомагала дочка Марія (1893 р. народження), яка у 1916 р. закінчила медичне відділення Київських вищих жіночих курсів, а потім як лікар-хірург працювала у Криму в м. Джанкой. Доброю помічницею батьку виявилася і Маргарита (1890 р. народження). «В кінці 1918 року був закликаний в склад перших членів Української Академії наук», — запише Кащенко українською мовою у «Автобіографії». 14 листопада він призначається академіком. До речі, у багатотомній «Історії УРСР», т.6, К., 1984, с.609 подані невірні дані, які потім передруковували інші довідкові видання. За архівними документами, саме Академія наук підтримала Кащенка, коли рішенням Організаційної Ради КПІ та наказом № 8 по вузу від 4 травня 1921 року вченого було звільнено з посади професора по кафедрі зоології. Фактично він залишився на грані животіння з дружиною, дочками Маргаритою, Марією, Галі, Ксенією та сином Вадимом. Але невтомна людина-дослідник, він самовіддано починає все з початку, знаходить у Києві на Лук'янівці заболочену ділянку з комарами та жабами і закладає новий акліматизаційний сад. Придбавши раніше ділянку землі біля залізничної станції Клавдієве, разом з іншими ентузіастами-подвижниками закладає там плантацію лікарських рослин. Та нікому було працювати, настали страшні часи радянського голодомору. Кащенко написав об'яви, що лікує хворих травами, бо знавцем цієї справи був блискучим. За допомогою рідних розклеїли їх по Києву, і до оселі академіка потягнулися хворі і немічні, але заробити на лікування не вдавалося: лікар Кащенко пояснював дію трав, встановлював діагноз і дарував лікарські рослини людям… немічні платити були неспроможні. Але знайшлися недоброзичливці, які доповіли президентові Академії Наук В. І. Вернадському, що академік Кащенко займається знахарством. Академіка, як школяра, що нашкодив, викликає до себе президент і вимагає пояснень. Микола Феофанович тоді спересердя пише доповідну записку про користь лікування лікарськими рослинами як перспективної галузі медицини майбутнього. Є дані, що академік Кащенко співпрацював з лабораторією фізіології професора В. Ю. Чаговця, читав студентам-медикам курс лікарських рослин, незважаючи на партійні заборони, а також проводив екскурсії до саду. Заповітом Кащенка-лікаря була його мрія, щоб медицина майбутнього не просто лікувала запущені хвороби, а запобігала їм, попереджала, нищила хворобу на самому її початку. Академік Микола Феофанович Кащенко помер у Києві 29 березня 1935 року від крововиливу у мозок. Похований на Лук'янівському цвинтарі.

Наукові праці «Краткое руководство по зоологии, преимущественно для студентов медицины» (Томск, 1892); «Сибирские высшие женские курсы, их положение, нужды, надежды» (Томск, 1912); «Смерть и долголетие с биологической точки зрения» (М., 1914); «На допомогу Київському акліматизаційному садові» (К., 1925); «Перетворення живої природи» (К., 1928) та інші.

Сергій Гаврилович Навашин

(*2(14) грудня 1857 — †10 грудня 1930) — радянський ботанік, цитолог та ембріолог рослин. Відкрив подвійне запліднення (1898) у покритонасінних рослин. Заклав основи морфології хромосом і каріосистематики. Довгий час жив і працював у Києві, створив вітчизняну школу цитології та ембріології рослин. Біографія Народився 2 грудня 1857 року у с. Царевщина, нині Балтайського району Саратовської області у родині лікаря. Початкову освіту отримав вдома, навчався у Саратівській гімназії. 1874 року — вступив до Медико-хірургічної академії, де переважно займався хімією у лабораторії О. П. Бородіна. 1878 року — переводиться до Московського університету, який закінчує кандидатом у 1881 році, захистивши роботу з хімії. Саме тут під впливом лекцій К. А. Тімірязєва та В. Я. Цингера розпочав вивчати ботаніку після курсу хімії, посів місце лаборанта на кафедрі фізіології рослин, та невдовзі (1885) таку ж посаду у Петровській сільськогосподарській академії. Академік АН СРСР (1918; член-кореспондент 1901), академік АН УРСР (1924). Після закінчення Московського університету (1881) викладав у ньому, після того в Петровськой сільсько-господарській академії і Петербурзькому університеті. Професор Київського (1894—1915) і Тбіліського (1918-23) університетів. Один із засновників (1923) і перший директор (до 1929) Біологічного інституту ім. Тімірязева в Москві. Помер 10 грудня 1930, Дитяче Село (кол. Царське Село), нині м. Пушкін Ленінградської області. Поховано в Москві. Наукова діяльність Сергій Гаврилович Навашин працював здебільшого у галузі хімії, а також цитології, ембріології та морфології рослин. Дослідив у берези механізм проникнення пилкової трубки в насінну бруньку через її підставу — халазу; проходження трубки у вільхи, в'яза, волоського горіха та згодом довів наявність халазогамії і у інших однопокривних рослин. Фундаментальне значення мало відкриття їм у покритонасінних рослин подвійного запліднення, що пояснило природу їх триплоїдного ендосперма, а також природу ксеній. Заклав основи вчення про морфологію хромосом та її таксономічне значення. Київський період життя 1894 року запрошено працювати на кафедру систематики та морфології рослин Київського університету. Читав курс анатомії, морфології та систематики рослин. Брав участь у будівництві школи у районі Святошино під Києвом, багато часу проводив з дітьми, опікувався справами Київського товариства натуралістів. У 1894-1896 роках працював над дослідженням берези звичайної. Робота "Про звичайну березу і морфологічне значення халазогамії" стала наслідком підготовки дисертації на здобуття ступеня доктора наук. Захист самої дисертації проходив у Одеському університеті 1896 року. 1894-1914 роки - працює директором ботсаду Київського університету. 1898 рік - доповідь про дослідження подвійного запліднення у Lilia martagon L. на засіданні Х з'їзду натуралістів та лікарів. Працює на о. Ява.

Нагороди та премії 1901 рік - член-кореспондент Російської АН. 1904 рік - присудження премії імені Бера. З 1908 року - член-кореспондент Баварської АН. 1911 рік - іноземний член Лондонського Ліннеєвського товариства.

Олексій Миколайович Бах

(*17 березня 1857, Золотоноша — †13 травня 1946) — український та російський хімік і біохімік, академік АН СРСР (з 1929 р). Громадський діяч, академік (з 1929), Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради СРСР 1-го скликання. Народився 17 березня 1857 року в Золотоноші (нині Черкаська область). Помер 13 травня 1946 року. Навчався у Київському університеті (1875—1878) але був виключений за участь у політичних виступах студентів. У 1885 році виїхав за кордон. Вів наукову роботу в Колеж дю Франс в Парижі (1890). Згодом працював у США (1891—1892), у 1894 році переїхав у Женеву і влаштував хімічну лабороторію у власній квартирі. Був головою Товариства фізичних та природничих наук у Женеві (1916), почесним доктором Лозанського університету (1917). У 1918 році організував хімічну лабораторію в Москві, перетворену згодом у Хімічний інститут ім. Я. Карпова, директором якого був до кінця життя. У 1935 році заснував Інститут біохімії АН СРСР і був його директором до 1946 р. Олексій Миколайович Бах по праву вважається засновником широковідомої школи біохімії. Його основні наукові роботи присвячені вивченню хімізму асиміляції вуглецю зеленими рослинами, проблемі окислювальних процесів в живій клітині, вченню про ферменти. Вчений пояснив хімізм процесу асиміляції вуглекислого газу хлорофільними рослинами з утворенням цукру тим, що в основі цього процесу лежить реакція, яка відбувається за рахунок елементів води. О.Бах прийшов до висновку, що перекиси грають винятково важливу роль і в процесі дихання, на основі чого він створив перекисну теорію. За участь у революційному русі був на засланні (1878—81); після повернення продовжу вав революц. діяльність як член партії «Народна воля». Автор широко відомої в свій час популярної книжки «Цар-голод» (1883). Після розгрому «Народної волі» емігрував за кордон і повернувся на Батьківщину 1917. Бах — засновник школи радянських біохіміків. Розробив теорію повільного окислення у тваринних і рослинних організмах (1897). Праці Теоретичні праці Баха про ферменти стали науковою основою розвитку соціалістич. харчової пром-сті. Бах був ініціатором створення Фізико-хімічного інституту ім. Карпова, Біохімічного інституту Наркомздоров'я СРСР та Інституту біохімії АН СРСР.

Відзнаки і нагороди Нагороджений 4 орденами Леніна. Сталінська премія, 1941. Його ім'я присвоєне Інституту біохімії АН СРСР.

Овксентій Васильович Корчак-Чепурківський

(* 28 лютого 1857 Констянтиноград, Полтавської губернії - † 27 листопада 1947, Київ) - визначний український гігієніст і епідеміолог, організатор системи охорони народного здоров'я, міністр УНР, дійсний член Всеукраїнської Академії Наук, (ВУАН) (1921). Батько українського демографа Ю.О.Корчак-Чепурківського. Закінчив повітову школу та духовну семінарію в 1877 р., вступив на медичний факультет Київського унівеситету, з якого невдовзі за участь у студентських заворушеннях був виключений та висланий з Києва під нагляд поліції. Вищу освіту закінчив у Харкові (1883) на медичному факультеті Харківського університету. П'ять років він працював земським лікарем у рідній Полтавській губернії. З березня 1889 року служив санітарним лікарем у Херсонському повіті. Тамтешня санітарна організація за прогресивними поглядами своїх працівників по праву вважалася однією з найпередовіших. З 1903 р. він приват-доцент, потім професор гігієни Київського унівеситету. Цим приват-доцентським курсом Корчака-Чепурківського були закладені основи соціальної гігієни, гігієни праці та епідеміології в Україні. В незалежній українській державі, під час Гетьманату, він очолив санітарний департамент Міністерства Народного Здоров’я і Опікування, також очолює кафедру на медичному факультеті київського університету. Під час Директорії він працює міністром народного здоров’я Української Народої Республіки. В радянський час він організував в Академії Наук кафедру охорони народного здоров'я (пізніше перейменовану в кафедру Гігієни і Санітарії) АН УРСР (1921-1934), основою дослідження якої були статистичні методи. Потім очолює відділ Інституту демографії і санітарної статистики АН УРСР (1934-1938). Він працює також академіком-секретарем відделення Академії Наук (1928-1934). Науковий доробок Чисельні публікації Корчак-Чепурківського присвячені епідемії дифтерії, іншими інфекційними хворобами, санітарії та історії земської медицини. В своїх працях він сформулював закономірність періодичності епідемій дифтерії і положення про антагонізм між епідеміями дифтерії та епідеміями інших дитячих інфекцій, опрацював сучасну номенклатуру хвороб українською мовою. Він дослідив та статичтично довів вплив рівня міграції населення на епідемічний процес при дифтерії, що було на той час особливо актуальним. Навіть часткове проведення розроблених на той час санітарних заходів виявило їх ефективність у зниженні захворюваності й смертності населення. Його перу належть праці з історії земської медицини, эпідеміології та профілактики інфекційних захворювань; праці із санітарної статистики.

Микола Маркіянович Волко́вич

(1858—†1928) — учений-хірург, академік ВУАН (з 1928). У 1882 р. закінчив університет св. Володимира, в якому викладав до 1922. З 1923 — завідувач кафедри хірургії Київського відділення Головнауки Наркомосу України. Одним із перших в Україні опанував методику проведення найскладніших хірургічних операцій. Біографія, практична та наукова діяльність Народився Микола Маркіянович в 1858 році м. Гродня Чернігівської губернії. В 1882 році закінчив медичний факультет Київського університету і був залишений при госпітальній хірургічній клініці. В 1888 році захистив докторську дисертацію „ Риносклерома з клінічної, патолоанатомічної та бактеріологічної сторін". Повернувшись з зарубіжного відрядження був обраний приват-доцентом Київського університету і став читати курс десмургії з вченням про переломи і вивихи, діагностику хірургічних захворювань і курс захворювань вуха, горла, носа. В 1893 році Микола Маркіянович був призначений завідувачем великого в Києві хірургічного відділення Олександрівської лікарні. В 1903 році Волкович М. М. обраний професором госпітальної хірургічної клініки. З 1911 по 1922 рік він очолював факультетську хірургічну, а в подальшому, керував науково-дослідною кафедрою при Київському відділенні Української науки ( в подальшому - АН УРСР ). М. М. Волкович - автор біля 100 наукових праць з різних питань хірургії,травматології,ортопедії,отоларингології,нейрохірургії,урології. В 1898 році незалежно від американського хірурга Мак-Бурнея став застосовувати при операції апендициту косий фізіологічний розріз передньої черевної стінки, відомий сьогодні в літературі під назвою Волковича-Дяконова. Він першим в 1894 році запропонував і виконав ламінектомію. Великої слави принесли йому також роботи: „ Кістково-пластичні операції з приводу туберкульозу кісток ступні та гомілково-ступневого суглобу"(1894), „До хірургії жовчекамяної хвороби" (1909), „Апендицит, жовчекамяна хвороба і туберкульозний перитоніт"(1926), „Пошкодження кісток та суглобів"(1928) та інші. Велике розповсюдження здобула запропонована ним шина для фіксації плеча. З 1908 року Волкович М. М. організатор та незмінний голова Київського хірургічного товариства до кінця свого життя. Помер Микола Маркіянович Волкович 11 липня 1928 року, похований на Байковому кладовищі. Твори «Das Rhinosklerom» // Arch. klin. Chir., Berlin, 1889, pp. 356—418 «Об особой форме поражения крупных сосудов конечностей как одной из причин так называемой самопроизвольной гангрены» (1890) «К хирургии и патологии желчнокаменной болезни» (1909) «Аппендицит, желчнокаменная болезнь и туберкулезный перитонит» (1926) «Повреждения костей и суставов» (1928)

Феофіл Гаврилович Яновський

(1860, Миньківці — †1928) — український лікартерапевт родом з с. Миньківців Дунаєвецького району на Поділлі, дійсний член АН УРСР (з 1927). Закінчив мед. фак. Київського університету (1884) і спеціалізувався в Києві, Берліні, Парижі та Лейдені; був проф. терапевтичної клініки Одеського Університету і лікарської діагностики Київського університету(1905 — 21) та Київ. Мед. Інституту (1921 — 28). Автор 62 праць з питань інфекційних хвороб, туберкульози, захворювань легень, нирок, шлунково-кишкового тракту, патології кровообігу тощо, у тому ч. низки монографій. Створив укр. школу терапевтів, був редактором мед. журн., чл. багатьох наук. товариств, постійним гол. Всеукр. з'їздів терапевтів. За його ініціативою засновано на Київщині та в ін. м. України багато протитуберкульозних закладів санаторійного типу. Я. користувався великою популярністю як лікар-гуманіст і громадський діяч. Його ім'ям названо Київ. туберкульозний інститут (нині Укр. н.-д. інститут туберкульози та грудної хірургії).

Вернадський Володимир Іванович

(28 лютого (12 березня) 1863, Петербург, Російська Імперія — 6 січня 1945, СРСР) — український радянський філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Академік Петербурзької АН (з 1912), професор Московського університету. Один із засновників Української Академії наук; став дійсним членом АН України та її першим президентом (з 1919). Засновник першої наукової бібліотеки в Україні (нині названої його ім'ям). З 1921 року знову у Росії. Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Для його діяльності характерні широта інтересів, постановка кардинальних наукових проблем, наукове передбачення. Організатор та директор Радієвого інституту (1922—1939), Біохімічної лабораторії (з 1929; зараз Інститут геохімії та аналітичної хімії АН СРСР ім. Вернадського). Дійсний член НТШ та ряду інших академій (Паризької, Чеської). Ранні роки Володимир Вернадський народився 28 лютого (12 березня за новим стилем) 1863 року в Санкт-Петербурзі в сім'ї економіста Івана Васильовича Вернадського. Дитячі роки (1868—1875) провів в Україні — в Полтаві і в Харкові; ще хлопчиною бував у Києві, жив у будинку в Липках, де мешкала й померла його бабуся — В. Константинович. У 1873 році Володимир Вернадський поступив до першого класу Харківської гімназії, де провчився три роки. У дитинстві величезний вплив на його розвиток мав батько, який дуже ретельно і послідовно займався вихованням і освітою свого сина. Саме він прищепив Володимиру інтерес і любов до українського народу, його історії та культури. Майбутній вчений згадував, що перед переїздом з Харкова до Петербурга, вони з батьком були за кордоном і в Мілані у газеті Петра Лаврова «Вперед» прочитали про циркуляр, що забороняв у Росії друкувати українською мовою.«Це справило величезне враження на батька і розмови, з цим пов'язані, сильно на мене тоді подіяли. Батько розказував історію України зовсім не так, як вона викладалась в гімназії. Він часто згадував, що Петербург, побудований на кістках українців (будували Петербург козаки з полків Мазепи). Повернувшись до Петербурга, я постарався ознайомитись з українською літературою. В бібліотеці батька знайшов розрізнені номери «Основи» та інші українські видання. Добував українські книги у букіністів, дещо отримував зза кордону. Детально розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, Квітку-Основ'яненка, котрих він особисто знав, а також про Кирило-Мефодіївське братство, про Костомарова тощо.» — писав він у спогадах. У Петербурзі 15-річний юнак занотував у щоденнику 29 березня 1878 року:«Страшенно притісняють українців. Драгоманову навіть в Австрії не дозволили видавати газету українською мовою. У Росії зовсім заборонено друкувати книги моєю рідною мовою. На канікулах я з усією ретельністю візьмуся за неї. В Києві, коли в якомусь домі побачать портрет Шевченка, то його відбирають. » Закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету. Родина Батько Володимира — Іван Васильович, 1860 рік Мати Володимира — Ганна Вернадська Рід Вернадських має глибокі українські корені. Його предок Верна під час визвольної війни українського народу 1648—1654 років виступав на боці козаків, діти служили в козацтві старшинами. Дворянство вислужив дід Василь, який відтоді став писатися Вернадським. Батько Володимира, Іван Васильович, народився у Києві, очолював кафедру в Київському університеті, з переїздом до Москви очолював кафедру в Московському університеті. Через чотири роки після народження Володимира батьки переїхали в Харків. Сім'я відвідувала родичів на Полтавщині. Провів одне літо Володимир і в садибі українського письменника Квітки-Основ'яненка. Читання творів українських письменників, знайомство з побутом українців, мабуть, і дали привід відгукнутися про циркуляр, який забороняв у Росії друкування українською мовою, такими словами: «Що це значить? Як це і для чого?» З наукових джерел відомо, що молодий Вернадський був небайдужий до історії України. Діти В.І Вернадського, Георгій та Ніна Зокрема, читав і польські книги про історію України, написав навіть статтю «Угорська Русь з 1848 р.». Під впливом батька Володимир віддав перевагу все ж природознавству (що й стало приводом для вступу на фізикоматематичний факультет). В 1886 році Володимир Вернадський одружується з Наталією Єгорівною Старицькою, з якою познайомився ще у 1885 році. 1887 року у Вернадських народився син Георгій (який пізніше став професором російської історії Єльського університету в США). У ті ж роки Володимир Вернадський їде на два роки у закордонне відрядження (Італія, Німеччина, Франція, Англія, Швейцарія). Він працює в хімічних і кристалографічних лабораторіях, здійснює геологічні експедиції, знайомиться з новітньою науковою і філософською літературою, бере участь в Лондонському геологічному конгресі, стає членом-кореспондентом Британської асоціації наук. Після захисту докторської дисертації у 1897 році Вернадський стає професором Московського університету. 1898 року у Вернадських народжується донька Ніна (згодом вона стане лікарем-психіатром). Подальша наукова робота У 1917—1921 роках працював в Україні, організатор і перший президент Української Академії наук, почесний академік ряду зарубіжних академій. Наукові праці присвячено дослідженням хімічного складу земної кори, атмосфери, гідросфери, міграції хімічних елементів у земній корі, ролі і значення радіоактивних елементів в її еволюції. Творець науки біогеохімії, засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу, історик науки, філософ, натураліст. Член ЦК партії кадетів, член Тимчасового уряду Росії в ранзі товариша міністра, голова комісії Міністерства освіти та мистецтв уряду Української держави за часів гетьмана Скоропадського. Помер 6 січня 1945 року від крововиливу в мозок. У званні кандидата наук він закінчує університет і залишається в ньому для підготовки професорського звання. Займаючись практикою природознавства, Вернадський відвідував Україну, брав участь в одному з петербурзьких гуртків, де вирували дискусії, суперечки. «Упрямый украинец, себе на уме», — так висловилася якось про Вернадського одна з учасниць гуртка. На час першої російської революції Вернадський — вже відомий професор, а також борець за вільнодумство, демократію. Не до душі була, зрозуміло, громадська активність Вернадського урядовим органам, які збирали агентурні повідомлення про вчених. На знак протесту проти урядової політики Вернадський залишає Московський університет і переїжджає до Петербурга, продовжуючи політичну і наукову діяльність. Перебіг революційних подій спонукає його до праці в Тимчасовому уряді. Після жовтневого перевороту Вернадський не здає позицій, підписує звернення, в якому були і такі слова: «…зусиллями народу буде покладено кінець пануванню насильників». За наказом Леніна і Сталіна почалося переслідування тих, хто підписав звернення. Вернадський переїжджає в Полтаву. У квітні 1918 року приходить до влади гетьман Скоропадський, проголошується Українська держава. Вернадського запрошують до Києва. Тут він очолив Комісію з організації Академії наук і Української національної бібліотеки, а також комісію з питань вищої школи. З Москви до Києва переїжджає понад 20 відомих вчених. «Декілька днів не писав, — читаємо в щоденнику, — а між тим у ці дні йшла інтенсивна робота і думки, і діяльності, особливо у зв'язку з вищою школою і академією наук. Я якось відчуваю, як глибше і сильніше я охоплюю всю цю область життя і одержую можливість прояву в ній своєї волі, своєї думки». Цікаве листування з приводу створення Академії між Грушевським і Вернадським. Вернадський був прихильником створення Академії на зразок Петербурзької Академії наук. Грушевський писав з цього приводу: «Ви знаєте, що у нас тепер немає достатньої кількості вчених-українців за межами українознавства. Отже, ми повинні звернутися до росіян. Мине ще чимало часу, доки сили ці у нас з'являться». Позиція Вернадського була такою: «Важливо створити сильний центр наукових досліджень українського народу, його історії, його мови, природи України. Звичайно, треба вести ці дослідження в найширшому загальнолюдському масштабі. Треба якнайшвидше створювати кафедри і лабораторії, інститути, які спочатку, можливо, й будуть зайняті росіянами. Але становище скоро зміниться, бо посади в академії виборні. Дуже скоро заявлять про себе місцеві сили». 13 вересня 1918 року на засіданні комісії за доповіддю Вернадського було ухвалено заснувати щорічні асигнування на наукові роботи, експедиції та ін. Комісія подбала про Ботанічний сад Києва, про створення Геодезичного інституту, розробила Статут академії. У жовтні Вернадського обирають першим президентом УАН. Фізико-математичне відділення академії прийняло тематику Вернадського — почалося створення біогеохімічної лабораторії. Першим відкриттям було повідомлення про наявність в організмі мишей нікелю. Геохімічне дослідження рослин стало основою гіпотези, що в землі є вже відомі тоді 87 хімічних елементів. З приходом більшовиків становище УАН погіршилося. Вернадський захворів на висипний тиф і всю зиму 1919—1920 року лікувався. Подальший життєвий шлях Вернадського складається так: 1920 рік — обирається ректором Таврійського університету, 1921 — повернення в Петроград, призначений директором Радієвого інституту, 1922— 1926 — відрядження до Франції на запрошення Сорбонни для читання лекцій з геохімії. З поверненням у Ленінград видає монографії «Біо-сфера», «Нариси з геохімії», організовує відділ живої речовини в АН СРСР, організовує Комісію з вивчення важкої води і головує в ній. У 1935 р. переїжджає в Москву, бере участь в організації ряду наукових комісій, працює над проблемою «життя в космосі». У роки війни був евакуйований у Борове Кокчетавської області. У 1944 р. видав останню працю «Декілька слів про ноосферу». Творча спадщина Різнопланова творча спадщина Вернадського привертає увагу багатьох вчених світу. Важливе місце в його діяльності займали, зокрема, мінералогія і кристалографія. Серед основних завдань мінералогії Вернадський ставить питання генезису мінералів:« Мінералогія являє собою хімію земної кори. Вона ставить завдання вивчення як продуктів природних хімічних процесів, так званих мінералів, так і самих процесів. Вона вивчає зміни продуктів і процесів у часі в різних природних умовах земної кори. Вона досліджує взаємні природні асоціації мінералів (їх парагенезис) і закономірності в їх утворенні.» Вернадський розглянув історію виникнення в земній корі важливих мінералів, визначив хімічний склад і фізико-хімічні умови утворення багатьох мінеральних видів.« Геохімія — наука двадцятого століття,— Вона могла виникнути лише після появи сучасного наукового уявлення про атоми і хімічні елементи, але корені її сягають глибоко в минуле науки… Геохімія науково вивчає хімічні елементи, тобто атоми земної кори і наскільки можливо — всієї планети. Вона вивчає їх історію, їх розподіл і рух у просторі — часі, їх генетичне на нашій планеті співвідношення.» — писав В.І.Вернадський. Все життя працював Вернадський над проблемами радіогеології.« Зараз можна і потрібно говорити про новостворену науку — радіологію, науку про радіоактивні властивості нашої планети, про те, що відбувається в ній, про їй властиві, особливо радіоактивні явища. Ця нова галузь знань перебуває у швидкому становленні і повинна зараз бути освоєна і продумана і теоретично і практично. Бо вона не тільки має для нас глибоке значення, оскільки зв'язує з новою фізикою і новою хімією — в конкретній земній ситуації — науці про життя і про нас самих, але й тому, що вона дає в руки людини нові шляхи і нові форми оволодіння природою, нову силу. » Вернадський — також творець нового наукового напрямку, який пізніше переріс у самостійну науку — біохімію:« Я впевнений в тому, що в основі геології лежить хімічний елемент — атом і що в навколишній природі — в біосфері — живі організми відіграють першочергову, можливо головну роль. Виходячи з цих ідей виникли в нас і геохімія і біогеохімія.» Перу Володимира Вернадського, крім наукових, належать і філософські твори. В.І.Вернадський у першій половині 20 сторіччя створив учення про ноосферу(грец. ноос--розум і сфера-- куля)', в основу якого поклав ідею про гармонійне входження людини та її господарської діяльності у біогенний колообіг речовин. Вернадський і Україна Володимир Вернадський належав до тих патріотів України, які передбачали щасливе завтра свого народу, який обов'язково посяде гідне місце і в Європі, і в світі. Перед смертю вчений передав до Академії наук України свої спогади, в яких зазначав:« Я вірю у велике майбуття і України, й Української академії наук... » Батьківщина завжди була у серці вченого. Він добре знав історію України, свого роду: по батьковій лінії Вернадські — учасники визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Його прадід навчався в КиєвоМогилянській академії. Батько — киянин Іван Вернадський (1821—1884) — вчений-економіст, противник кріпацтва, соціалістичних ідей та общинного землеволодіння, прихильник ідей ринкової економіки. Дружина Володимира Івановича теж з давнього українського роду Старицьких. Свої роздуми про долю України вчений виклав у багатьох працях, зокрема, в статті «Українське питання і російська громадськість». Вшанування пам'яті ювілейна монета номіналом 2 гривні присвячена академіку Вернадському Ім'я вченого присвоєно багатьом академічним інститутам, бібліотекам, кораблям тощо. На пошану вченого названо два мінерали «вернадит» і «вернадскит». Академія наук СРСР у 1945 році установила грошову премію та золоту медаль імені В. І. Вернадського. Починаючи з 1973 року НАН України встановлена також премія імені В. І. Вернадського а з 2003 р. — Золота медаль імені В. І. Вернадського Національної академії наук України. У 1963 році Пошта СРСР випустила поштову марку до 100-річчя з дня народження вченого. У 1964 році іменем ученого названо гірський хребет у східній частині Антарктиди. Довжина його понад 400 км, висота 1600 м. У 1996 році заснована українська антарктична станція Академік Вернадський. У 1973 році його іменем названо бульвар у Києві (Академмістечко) де у 1981 році йому споруджено величний пам'ятник. До 1963 року його ім'я носила також нинішня вулиця Запорожця. 26 березня 2003 року Національним банком України в обіг випущена ювілейна монета номіналом 2 гривні присвячена академіку Вернадському.

Липський Володимир Іполитович

(11 березня 1863, с. Самостріли Корецького району Рівненської області — 24 лютого 1937, Одеса) — український ботанік; член ВУАН (1922 — 1928 президент) і член-кореспондент АН СРСР, директор Одеського ботанічного саду. Біографія Народився в селі Самостріли (нині Корецького району Рівненської області) 11 березня 1863 року. Його батько, дід і прадід були священнослужителями. У 1873 році родина Липських переїхала до Житомира. Навчався у Житомирській гімназії, в 1881 році закінчив Колегію Павла Галагана із золотою медаллю, в 1887 — Київський університет. Значний вплив на формування Липського як науковця справив завідувач кафедри систематики і морфології рослин І. Ф. Шмальгаузен. З 1887 до 1894 року працює на різних посадах в ботанічному саду Київського університету: консерватором, асистентом кафедри ботаніки. З 1889 року бере участь у наукових експедиціях на Кавказ та Північний Іран. В період з 1894 до 1917 року працює в Головному ботанічному саду Петербурга на посадах молодшого і старшого консерватора гербарію, головного ботаніка, а згодом — завідуючого відділом живих рослин. Бере участь у наукових експедиціях на Кавказ, Алтай та Середню Азію для детального вивчення вискокогірної флори цих країв. В 1917 році повертається до України і бере активну участь у формуванні Української академії наук, очолює кафедру ботаніки ВУАН. У 1922 — 1928 роках — президент Академії. У 1928 — 1933 — директор Ботанічного саду в Одесі. Наукова діяльність Наукові праці вченого присвячені питанням флористики, систематики та географії вищих рослин, гербарній справі, принципам організації ботанічних садів, історії ботаніки. Одним з перших дав науковий опис флори Індонезії, Тунісу, Алжиру, Середньої Азії. Зокрема, Володимир Липський описав 4 нових види, 220 нових рослин, з яких 45 названі його ім'ям. Він є автором 82 друкованих наукових праць. Перший київський період Після закінчення навчань в університеті учений бере участь в численних наукових експедиціях: по Поділлю, Бесарабії, Криму, Кавказу та Середній Азії. В 1889 році вийшла перша наукова праця Липського: «Исследование о флоре Бессарабии» в якій, зокрема було наведено опис нового виду рослин мласкавця бессарабського (Valerianella bessarabica Lipsky) . Декілька звітів про експедиції учений опублікував у «Записках Київського товариства дослідників природи». Починаючи з 1889 року Володимир Липський відвідує Кавказ з метою дослідження рослинного світу цього регіону. Результатом подорожей є опис близько 40 нових видів та різновидностей рослин. З метою визначення самобутності кавказаської флори та для проведення порівняльних досліджень відвідав також Північний Іран. Підсумки досліджень флори Кавказу опублікував у монографії «Флора Кавказа. Свод сведений о флоре Кавказа за двухсотлетний период ее исследования, начиная от Турнефора и кончая XIX веком». Книга зокрема містить повнеий перелік з близько 4500 видами рослин та точні дані про їхнє поширення. На Кавказі учений описав три нових роди квіткових рослин: Beketowia, Orthorhiza та Schumannia. Серед нових описаних Володимиром Липським рослин Кавказу можна відзначити діоскорею кавказьку (Dioscorea caucasica Lipsky), бук східний (Fagus orientalis Lipsky), любисток кавказький (Levisticum caucasicum Lipsky), перстач Алексєєнка (Potentilla alexeenkoi Lipsky), тюльпан кавказький (Tulipa caucasica Lipsky), звіробій понтійський (Hypericum ponticum Lipsky) та багато інших. Петербурзький період Почниаючи з 1894 року Володимир Липський працює в ботанічному саду Петербурга. В період 1894—1896 років він продовжує розпочаті в Києві дослідження флори Кавказу. З 1896 року він починає вивчати флору високогірних районів Середньої Азії. Учений дослідив південні схили Гіссарського хребта, Паміро-Алтай, ТяньШань, Джунгарський Алатау, Копет-Даг, Ферганську та Зеравшанську долини, при чому в багатьох з районів він побував першим з ботаніків. Результатом експедицій стали більше тридцяти наукових праць та монографій, зокрема і таких: «Материалы для флоры Средней Азии», «Флора Средней Азии, т.е. Русского Туркестана и ханств Бухары и Хивы», «Горная Бухара». В цих працях Володимир Липський критично переглянув ботанічні знання щодо вищезазначених регіонів, виправив помилки попередніх дослідників, описав близько ста нових видів та чотири нових роди: Korshinskia, Galagania, Koslovia, Ladyginia. Велику увагу вчений приділяв дослідженню історії Петербурзького ботанічного саду та його гербарних фондів та колекцій. Результати цієї роботи були опубліковані в наступних працях: «Гербарий С.-Петербургского ботанического сада к концу его 75-летнего существования, 1823—1898», «Исторический очерк С.-Петербургского ботанического сада, 1713—1913», «Биографии и литературная деятельность ботаников и лиц, соприкасавшихся с ботаническим садом». В період 1900—1902 років Володимир Липський відвідує різні країни з метою дослідження гербаріїв та ботанічних садів різних країн. Загалом вчений зумів відвідати усі континенти земної кулі окрім Австралії та Антарктиди. Другий київський період За рекомендацією першого президента Української Академії наук (УАН) Володимира Вернадського 30 грудня 1918 року на засіданні ІІ фізико-математичного відділу УАН Володимира Липського було обрано директором новоствореного ботанічного саду в Києві. Окрім завідування Ботанічним садом Липський також керував кафедрою квіткових рослин ВУАН та брав активну участь в організації різних академічних структур, зокрема природничого профілю, таких як: Комісія УАН по вивченню природних багатств України (створена в березні 1919 року), Комісія по вивченню фауни України, Видавнича комісія ІІ відділу УАН, Комісію енциклопедичного словника (голова), Комісію по ревізії бібліотеки УАН, у Військово-промисловому комітеті (представником академії). В 1919 рроці Володимира Липського одноголосно обирають дійсним членом Української Академії наук, у 1920 році — членом правління УАН, а в 1921 році — віце-президентом. Володимир Липський був ініціатором створення Ботанічного саду УАН, розробив план саду і почав його практичне створення в дворі Президії Академії наук по вулиці Володимирській в Києві. Нинішній Ботанічний сад Академії наук було розбито в 1935 році в київському районі Звіринець. В серпні 1919 року Після від'їзду секретаря ІІ відділу УАН Степана Тимошенка за кордон Володимир Липський виконував повноваження секретаря ІІ Відділу, а у жовтні 1921 року його було обрано товаришем президента Академії наук України. 12 червня 1922 року загальні збори ВУАН обрали Володимира Липського президентом. Спроби втручання радянської влади в діяльність наукових установ відбилася і на долі Липського. Для вивчення стану роботи ВУАН створюється комісія Народного Комісаріату освіти України. У висновках цієї комісії керівництво академії, і, насамперед, Президію, яку очолював Володимир Липський, зокрема було звинувачено в недотриманні законів радянської влади, їм це інкримінувалось як політичні порушення. Комісія пропонувала негайно оголосити перевибори президента ВУАН, провести нове затвердження складу академіків, встановити тверду структуру та штати академії. Партійне керівництво вважало Володимира Липського «політично інертним» президентом, який передовірив управління академією С. О. Єфремову та А. Ю. Кримському. В 1928 році науковець подає у відставку з посади президента ВУАН. Одеський період 21 червня 1928 року, залишивши посаду президента, Володимир Липський виїхав до Одеси, де очолив Одеський ботанічний сад. Під час роботи в Одесі вніс значний вклад в пожвавлення наукової роботи садуйого розширення, виховання молодих науковців, впорядкування гербарію. У 1927—1930 роках Володимир Липський вивчав водорості Чорного моря (зокрема в районі Карадагської гідробіологічної станції), досліджував вплив рослинності Атманайського лиману на Азовському морі на утворення та випадання солей, брав участь у роботах Українського інституту з каучуку та каучуконосів. Особливу увагу приділяв долсідженню філофори червоної. Ця водорість стала матеріалом для виготовлення йоду та агар-агару, які на той час ввозили з-за кордону. Так звані йодні експедиції на Чорному морі були проведені у 1930—1931 роках на яхті «Сирена», на суднах «Друг жизни» та «Лысковский» і як наслідок в 1931 році завдяки діяльності Володимира Липського в Одесі було відкрито перший в Україні йодний завод. Володимир Липський працював директором Одеського ботанічного саду до 1933 року, після чого подав у відставку у зв'язку із небажанням підтрумувати ідеї Трохима Лисенка і до самої своєї смерті працював науковим консультантом ботанічного саду. В 1936 здійснює останню наукову подорож — до Узбекистану та Туркменистану. Помер 24 лютого 1937 р. в Одесі. Деякі рослини, відкриті Володимиром Липським або названі на його честь Fagus orientalis Lipsky — Бук східний Lipskya insignis (Lipsky) Nevski Inula magnifica LipskyLipsky є міжнародним науковим скороченням імені ботанічного автора: Липський Володимир Іполитович.

Вшанування пам'яті На честь Володимира Липського названо два нові роди: Липскія (Lipskya) і Липскіелла (Lipskyella) та 54 нові види рослин (зокрема ковила Липського, молочай Липського, чебрець Липського, клен Липського тощо), які ввійшли у флористичні зведення всіх країн. У 1950-х роках могилу вченого і надгробний пам'ятник було зруйновано, а місце поховання втрачено. Так неперевершений знавець рослинного світу залишився без останнього прихистку на своїй рідній землі. Лише на прохання Президії Академії наук України у 1990 році виконком Одеської міської ради ухвалив постанову «Про увічнення пам'яті академіка Володимира Липського».

Данило Кирилович Заболотний

(*1866, Чоботарка (нині — Заболотне Крижопільського району Вінницької області) — †1929) — український мікробіолог, епідеміолог, Президент АН УРСР (1928—1929), засновник Інституту мікробіології та епідеміології в Києві. Біографічні відомості Народився в селі Чоботарка (нині — Заболотне) Подільської губернії. Закінчив Новоросійський (1891 р.) та Київський (1894 р.) університети. У 1889—1891 рр. працював на Одеській бактеріологічній станції, де вивчав мікроби снігу, опрацьовував питання імунізації ховрахів проти холери тощо. У 1894—1895 рр. працював лікарем у Подільській губернії, у 1895—1897 рр. — у Київському військовому шпиталі. У 1898—1928 рр. — професор Жіночого медичного інституту в Петербурзі, де організував першу в Росії кафедру бактеріології (1898 р.). Водночас у 1919—1923 рр. — ректор Одеського медичного інституту, в якому створив першу у світі кафедру епідеміології (1920 р.). У 1924—1928 рр. — професор Військово-медичної академії у Ленінграді. У 1928—1929 рр. — президент ВУАН, заснував Інститут мікробіології та епідеміології в Києві. Наукова діяльність Опублікував понад 200 праць, присвячених головним чином вивченню трьох інфекційних хвороб — чуми, холери (у співпраці із Савенком І. Г.) й сифілісу. Його наукові висновки базувались на багатому фактичному матеріалі, на подвижницькій практичній боротьбі з інфекційними захворюваннями. У 1897 р. брав участь в експедиції з вивчення чуми в Індії, Аравії. В наступні роки керував експедиціями з вивчення спалахів чуми в Монголії, Китаї, на Забайкаллі, в Ірані, Аравії, Месопотамії, в Киргизьких степах, Поволжі, Туркестані, Шотландії, Маньчжурії та ін. Д. Заболотний слідом за Л.Пастером багато зробив у вивченні та трактуванні ролі мікробіологічного чинника, біологічних властивостей збудників різних захворювань у виникненні, розвитку та згасанні епідемій, що і принесло йому світове визнання. Найважливіші роботи: «Про фосфоресценцію живих організмів» («Записки Новороссийского Общества Естествоиспытателей», т. XVII); «Дослідження по холері» («Centralblatt für Bact.», т. XV, 1894; «Deutsche Med. Woch.», 1893); «Дослідження по чумі» («Архив Патологии Подвысоцкого», т. III; «Annales Pasteur», 1900); «Імунітет при заразливих хворобах» («Centralbl. für Bact.», т. XV, 1894 и «Архив Патологии Подвысоцкого», т. III; «Аглютинація при тифі» («Архив Патологии Подвысоцкого», т. III); «Про внутріклітинні ферменти лейкоцитів» (ib., 1903)

Вшанування пам'яті Ім'я Данила Заболотного носить Інститут мікробіології і вірусології НАН України, який він заснував в 1929 році та вулиця на південній околиці Голосіївського району Києва, на якій знаходиться цей та декілька інших інститутів НАН України біологічного профілю.

Микола Дмитрович Стражеско

(29 грудня 1876, Одеса — †26 червня 1952, Київ) — український терапевт. Біографія Народився 17 (29 грудня) 1876 року в Одесі. Закінчив медичний факультет Київського університету (1899 р.). Працював у Київській міській лікарні і вищих навчальних закладах Києва. З 1902 р. - у Військово-медичній академії в Петербурзі. Тут під керівництвом академіка І.П.Павлова провів експериментальні дослідження у галузі фізіології кишок, викладені в докторській дисертації (1904 р.). З 1904 р. — старший ординатор у терапевтичній клініці Київського університету. В 1907—1919 рр. — професор Київського жіночого медичного інституту. Водночас у 1908—1919 рр. — приват-доцент Київського університету і в 1917—1919 рр. — завідувач терапевтичного відділення Київської міської лікарні. У 1919 —1922 рр. — завідувач кафедри Новоросійського університету, з 1922 р. — Київського медичного інституту. Керував клінічним відділенням Інституту експериментальної біології та патології, з 1934 р. — Інституту клінічної фізіології АН УРСР. З 1936 р. — директор створеного ним Українського науково-дослідного інституту клінічної медицини. У роки Великої Вітчизняної війни — консультант евакуаційних госпіталів, керував дослідженнями в Центральному госпіталі Радянської армії, вивчав проблему сепсису ран, розробляв нові засоби боротьби з ним. Наукова діяльність Праця «Симптомологія та діагностика тромбозу вінцевих артерій серця» (1910 р.) - спільно з В.П. Образцовим; монографія «Основи фізіологічної діагностики захворювань черевної порожнини» (1924 р.); монографія «Основи фізичної діагностики захворювань порожнини шлунка» (1924 р.) та інші. З 1936 р. — директор створеного ним Українського науково-дослідного інституту клінічної медицини. Уперше в світі поставив (1909 року (спільно з В. П. Образцовим) прижиттєвий діагноз тромбозу судин серця. Автор більш ніж 100 наукових праць, присвячених різноманітним питанням клініки і лікування внутрішніх хвороб. Опублікована ним спільно з В. П. Образцовим стаття «Симптомологія та діагностика тромбозу вінцевих артерій серця» (1910), в якій вперше у світі було дано розгорнутий опис різних клінічних форм інфаркту міокарда і виявлено його основну патогенетичну ланку, принесла йому світове визнання. Особливу увагу приділяв клінічно-експериментальному вивченню патології органів кровообігу, розробив вчення про функціональну недостатність кровообігу, спільно з В. Василенком створив класифікацію недостатності кровообігу. Пам'ять Його ім'я носить Національний науковий центр "Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска" АМН України, та одна з вулиць Києва. Класифікація серцевої недостатності за Стражеском та Василенком До цього часу не втратила актуальності і широко використовується на практиці класифікація недостатності кровообігу за Стражеском — Василенком, затверджена ще у 1935 році XII Всесоюзним з'їздом терапевтів. Микола Дмитрович розробив її разом з Володимиром Харитоновичем Василенко. Класифікація розроблена з урахуванням біохімічних порушень.

Олександр Олександрович Богомолець

(* 24 травня 1881, Київ — 19 липня 1946, Київ) — основоположник школи патофізіологів і науковий організатор. Дійсний член (з 1929) і президент (з 1930) Академії наук УРСР, академік (з 1932) і віце-президент (з 1942) Академії наук СРСР, дійсний член Академії медичних наук СРСР (з 1944). Депутат Верховної Ради СРСР 1-го та 2-го скликань і Верховної Ради УРСР 1-го скликання. Очолював створений ним Інститут експериментальної біології та патології та Інститут клінічної фізіології АН УРСР. Опрацював ефективну методику впливу на сполучну тканину за допомогою винайденої ним антиретикулярної цитотоксичної сироватки, відомої у цілому світі як стимулятор функцій сполучної тканини. Автор численних праць з ендокринології, порушення обміну речовин, імунітету та алергії, раку, старіння організму тощо. Біографія Народився в Києві, в Лук'янівській тюрмі, де була ув'язнена його мати Софія Миколаївна Богомолець, засуджена на 10 років каторжних робіт у справі Південноросійського робітничого союзу. Батько — О. М. Богомолець, земський лікар, також брав участь у революційному русі. Закінчивши гімназію в Києві, Богомолець вступив на медичний факультет Новоросійського університету в Одесі. Під час навчання, а також після закінчення університету (1906) працював при кафедрі загальної патології під керівництвом передових вчених того часу В. В. Підвисоцького, Л. О. Тарасевича, М. Г. Ушинського і В. В. Вороніна. В 1909 Богомолець під керівництвом професора В. В. Вороніна захистив докторську дисертацію «До питання про мікроскопічну будову і фізіологічне значення надниркових залоз у здоровому і хворому організмі». В 1911 Богомолець був обраний професором по кафедрі загальної патології нововідкритого Саратовського університету. Відразу ж після Жовтневого перевороту Богомолець включився в активну громадську діяльність — був членом комісії по боротьбі з висипним тифом та консультантом санітарного відділу Південно-Східного фронту Червоної Армії. В 1925 Богомолець переїхав до Москви, де керував кафедрою патологічної фізіології 2-го Московського університету і брав активну участь в організації Інституту вищої нервової діяльності Комуністичної академії, Медико-біологічного інституту та Інституту переливання крові. В цей період написав ряд праць: «Вступ до вчення про конституції та діатези», «Криза ендокринології», «Про вегетативні центри обміну», «Набряк», «Артеріальна гіпертонія». Переїхавши в 1931 з групою учнів до Києва, Богомолець створює Інститут експериментальної біології та патології Мінестерства охорони здоров'я УРСР і Інститут клінічної фізіології АН УРСР. В Києві найяскравіше виявився талант Богомольця як організатора науки, багатогранність його наукових інтересів, здатність згуртовувати видатних вчених і готувати молоді наукові кадри, уміння поєднувати наукову працю з державною і громадською діяльністю. Під керівництвом Богомольця була здійснена реорганізація структури Академії наук — створення системи інститутів замість розрізнених кафедр, комісій та кабінетів. З групою учнів Богомолець написав багатотомну працю «Основи патологічної фізіології», за яку йому було присуджено Сталінську премію (1941). Богомолець був засновником «Фізіологічного журналу» АН УРСР, організатором щорічних широких наукових конференцій, присвячених найактуальнішим проблемам медицини, редактором багатьох наукових збірників. ́ Наука Праці Богомольця сприяли розвиткові майже всіх галузей патологічної фізіології. Вони стосувалися питань ендокринології, порушення обміну речовин, імунітету й алергії, раку, патології кровообігу (зокрема гіпертонії), патогенезу шоку, механізму дії переливання крові, старіння організму тощо. Основною ідеєю багатьох праць Богомольця є висунуте ним положення про те, що виникнення, перебіг і кінець захворювання залежать не тільки від причини, яка викликала хворобу, а й від здатності організму до опору, тобто від його реактивності. Остання, на думку Богомольця, зумовлюється станом нервової системи і сполучної тканини. Богомолець створив вчення про фізіологічну систему сполучної тканини, до якої включав різноманітні сполучнотканинні клітини та міжклітинні утворення. Богомолець вважав, що така система виконує в організмі кілька функцій: захисну (фагоцитоз і утворення антитіл), пластичну (загоювання ран, виразок, зростання переломів кісток та ін.) і трофічну (участь в обміні речовин). З метою підвищення функцій сполучної тканини при ряді захворювань, що перебігають зі зниженням цих функцій, Богомолець запропонував спеціальну сироватку (АЦС). Ця сироватка широко застосовується в СРСР та інших країнах. Велике значення мають також праці Богомольця, присвячені переливанню крові. В них доведено, що переливати кров доцільно не тільки при її нестачі, а й з метою підвищення реактивності організму. В останні роки життя Богомолець багато уваги приділяв питанням старіння організму. Він, як і Ілля Мечников, вважав, що людина за своєю природою може жити 125—150 років; старіння, що наступає у 60—70 років, — передчасне і зумовлюється несприятливими умовами життя та захворюваннями. Богомолець підкреслював, що соціальні й економічні умови для боротьби за продовження життя людини можуть бути створені тільки при соціалізмі. Велика заслуга Богомольця полягає також і в тому, що він першим з радянських вчених почав перебудову патологічної фізіології на основах діалектичного матеріалізму. Нагороди Герой Соціалістичної Праці (1944) Заслужений діяч науки УРСР (1943) Лауреат Сталінської премії (1941) Нагороджений двома орденами Леніна та іншими орденами і медалями. Вшанування пам'яті У 1953 р. Національною Академією наук України була заснована Премія НАН України імені О. О. Богомольця, яка вручається Відділенням біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України за видатні досягнення в галузі технічної фізіології та патофізіології.

Праці Основи патологічної фізіології, т. 1—3. За ред. О. О. Богомольця. К., 1933—36 Продовження життя. К., 1940 Избранные труды, т. 1—3. К., 1956—58.

Іван Іванович Шмальгаузен

(1884 — 1963) — зоолог-морфолог, дійсний член АН УРСР (з 1922) і AH CCCP (з 1935) родом з Києва, син Івана Федоровича Шмальгаузена. По закінченні Київського університету працював у ньому (до 1912 і 1930—1941), 1938—1948 у Московському, 1912—1918 у Воронізькому університетах. 1930—1941 директор Інституту Зоології та Біології АН УРСР, 1936—1948 — директор Інституту еволюційної морфології AH CCCP, згодом працював у Інституті Зоології AH CCCP, який нині носить його ім'я. Праці Наукові праці Шмальгаузена присвячені питанню еволюційної морфології, експериментальної морфології, вивченню закономірностей росту, філогенії тварин тощо. Основні з них: Шмальгаузен И. И. Основы сравнительной анатомии позвоночных. Гос. изд. [1923]. VIII + 425 с (Книга выдержала 4 издания, последнее — в 1947 г.) Шмальгаузен И. И. Организм как целое в индивидуальном и историческом развитии. М.-Л. Изд-во академии наук СССР, 1938. 144 с. Шмальгаузен И. И. Пути и закономерности эволюционного процесса. М.-Л. Из-во АН СССР. Напеч. в Москве 1939. 232 с. Шмальгаузен И. И. Факторы эволюции (теория стабилизирующего отбора). М.-Л., Изд-во АН СССР, 16-я тип. треста Полиграфкнига в Москве, 1946. 396 с. Schmalhausen I. I. Factors of Evolution: The Theory of Stabilizing Selection, Blakiston, Philadelphia (1949) Шмальгаузен И. И. Кибернетические вопросы биологии / Под общ. ред. и с предисл. Р. Л. Берг и А. А. Ляпунова. Новосибирск, Наука, сиб. отделение. 1968. 224 с. Шмальгаузен И. И. Вопросы дарвинизма: Неопубл. работы / ред.-сост. И. М. Медведева; Отв. ред. А. В. Иванов, Э. И. Воробьева; М. Наука, 1990 158 с.

Олександр Володимирович Палладін

(1885—1972) — український біохімік. Президент Академії наук Української РСР(1946—1962), академік АН УРСР і АН СРСР. Засновник української школи біохіміків. Народився 10 вересня 1885 р. у Москві. Помер 6 грудня 1972 р. у Києві. Похований на Байковому кладовищі. Син академіка Петербурзької Академії наук, ботаніка, біохіміка і фізіолога рослин В.І.Палладіна, учень М. Є. Введенського і І. П. Павлова. Закінчив Петербурзький університет (1908 р.). В 1909 поліпшував освіту в Гейдельберзькому університеті. Працював у Петербурзі на кафедрі фізіології Жіночого педагогічного інституту (1909—1916 рр.), на Вищих жіночих сільськогосподарських курсах (1914—1916 рр.), професор Новоолександрійського інституту сільського господарства і лісництва (1916—1923 рр., м. Харків), водночас у 1921—1931 рр. завідував кафедрою фізіологічної хімії Харківського медичного інституту. З 1925 р. по 1970 очолював Український біохімічний інститут (з 1931 р. — Інститут біохімії АН України у Києві), водночас у 1934— 1954 рр. завідував кафедрою біохімії Київського університету. У 1935—1938 роках — неодмінний секретар Президії Академії наук України, в 1939—1946 — віце-президент Академії наук України, у 1946—1962 президент Академії наук України. Основні наукові праці присвячені біохімії нервової системи і м'язової діяльності, біохімії вітамінів і живлення. Показав, що одним з попередників кератину є аргінін (1916 р.). Вивчив особливості обміну в м'язах при роботі, відпочинку і тренуванні, що стало основою теорії фізичної культури. Довів, що утворення кератину відбувається головним чином у м'язах, а не в печінці. Це стало темою його магістерської дисертації та монографії «Дослідження над утворенням і виділенням креатину у тварин» (1916 р.) Дослідження креатину підтвердили важливе значення цієї речовини в життєвих процесах і сприяли оформленню біохімії м'язової діяльності як самостійного напрямку. Першим почав систематичне вивчення біохімії нервової системи. Встановив біохімічну топографію нервової тканини: особливості хімічного складу і біохімічних характеристик морфологічно і функціонально відмінних частин центральної та периферичної нервової системи. Було вивчено також особливості обміну білків, вуглеводофосфорних сполук і нуклеїнових кислот у нервовій тканині при збудженні і гальмуванні і встановлено важливі закономірності внутріклітинної локалізації та вікових змін активності ферментних систем, що розщеплюють білки. У 1940-ві роки узагальнив матеріал з біохімічної статики, тобто за визначенням хімічного складу різних відділів мозку, а також дані про динамічну біохімію нервової системи, що включає визначення окремих біохімічних реакцій, які відбуваються в нервовій тканині, та про активність ферментів, які каталізують ці реакції. Роботи щодо біохімії нервової системи, проведені О. В. Палладіним та його учнями на клітинному, субклітинному та суборганоїдному рівнях при різноманітних функціональних і патологічних станах, заклали основу функціональної біохімії головного мозку. Вперше в СРСР почав біохімічні дослідження вітамінів (1919 р.). Виявив зв'язок між порушеннями обміну речовин і дефіцитом вітамінів при експериментальному скорбуті і поліневриті. У роки Великої Вітчизняної війни було почато розробку ліків, що сприяли припиненню кровотечі та якнайскорішому загоюванню ран. В умовах евакуації Інституту біохімії в Уфу при активному сприянні О. В. Палладіна Уфимський вітамінний завод у лютому 1942 р. почав випускати вітамін К3. При численних позитивних якостях цей препарат мав недолік — погано розчинявся у воді, що значно обмежувало його застосування. У лабораторії Уфимського вітамінного заводу було проведено серію успішних експериментів і синтезовано новий водорозчинний аналог вітаміну К, названий вікасолом. Випробування вікасолу в клініках і шпиталях Уфи підтвердило його лікувальну цінність не лише при авітамінозі, — при пораненнях, захворюваннях, пов'язаних з кровотечею, вікасол практично сприяв загоюванню ран. О. В. Палладін — засновник ряду актуальних наукових напрямків, що стали основою сучасної біохімії і молекулярної біології, теоретичної і практичної медицини. Серед них біохімія нервової діяльності (нейрохімія), м'язової діяльності, харчування, зокрема біохімія вітамінів, гіпо- та авітамінозних станів, порівняльна й еволюційна, а також біохімія спорту. Ці напрямки, що склали базис функціональної біохімії, упродовж десятиріч успішно розроблялися і розробляються учнями та послідовниками О. В. Палладіна в Україні і в інших державах. О. В. Палладін — один із засновників міжнародного нейрохімічного товариства, товариств фізіологів, біохіміків і фармакологів СРСР і України, Харківського медичного товариства, Товариства «Знання» України, а також засновник «Українського біохімічного журналу» і міжнародних журналів «The Journal of Neuroscience», «The International Journal of Neuroscience». Понад чотири десятиріччя О. В. Палладін вів педагогічну діяльність. Він читав курс фізіологічної (біологічної) хімії в Петербурзі на кафедрі фізіології Жіночого педагогічного інституту, в Харківському університеті і медичному інституті, в Київському університеті. В 1921 р. організував науково-дослідну кафедру біохімії в Харківському медичному інституті, що в 1925 р. була перетворена в Український біохімічний інститут (зараз — Інститут біохімії НАН України ім. О. В. Палладіна). В 1934 р. з ініціативи О. В. Палладіна створено кафедру біохімії на біологічному факультеті Київського університету, якою він керував упродовж двох десятиріч. У 1924 р. видано перший в СРСР «Підручник фізіологічної хімії» О. В. Палладіна, що протягом 30 років був єдиним, витримав 25 видань дев'ятьма мовами. Наукова школа О. В. Палладіна налічує понад 150 докторів і кандидатів наук, що працюють у різних кінцях світу.

Альфред Миколайович Окснер

(1898–1973) Відомий учений-ліхенолог1, фундатор Національного ліхенологічного гербарію України, професор, доктор біологічних наук, член-кореспондент НАН України — людина з надзвичайною всебічністю інтересів та уподобань, Альфред Миколайович Окснер народився 8 лютого 1898 р. у м. Єлизаветграді (нині Кіровоград). У 1917 р. він закінчив гімназію, а в 1924 р. — Київський вищий інститут народної освіти (тепер Національний університет ім. Т.Г. Шевченка). Ще в студентські роки він виявив нахил до наукової роботи і працював у лабораторії університетського ботанічного саду. Водночас з навчанням у 1920–1922 роках А.М. Окснер викладав природознавство в середніх школах та сільськогосподарському технікумі Кіровограда. Він захоплено вивчав місцеву флору вищих рослин. За наслідками цих досліджень у 1922 р. вийшла перша друкована праця Альфреда Миколайовича — про рідкісні та цікаві квіткові рослини Кіровоградщини. У 1935 р. за значний вклад у ліхенологічну науку А.М. Окснеру без захисту дисертації було присуджене наукове звання кандидата біологічних наук, у 1942 р. — наукове звання доктора біологічних наук, у 1943 р. — звання професора. У 1972 році вченого було обрано членом-кореспондентом НАН України. Сьогодні важко переоцінити значення досліджень А.М. Окснера в таких напрямах науки, як флористика (наука про різноманітність рослинного світу, особливості розподілу рослин за географічними, кліматичними та екологічними факторами), систематика, філогенія лишайників (наука про походження та генетичні зв’язки біологічних груп, про їх спорідненість та подібність), ботанічна географія та фітоценологія (наука про рослинні угруповання, їх класифікацію та поширення на земній кулі). Професор А.М. Окснер був блискучим систематиком. Він опи-сав близько ста нових для науки таксонів рослин. Підсумком досліджень ліхенофлори України є фундаментальна робота вченого «Флора лишайників України». З ім’ям А.М. Окснера пов’язаний дуже важливий етап у розвитку ботаніки та географії рослин у цілому. Він є одним із засновників всесвітньо відомої української школи історичної географії криптогамних рослин. А.М. Окснер вражав оточуючих інтелігентністю, глибокими знаннями в декількох науках, вільним володінням багатьма європейськими мовами. Також він захоплювався історією культури, живописом, театром і літературою, музикою, особливо класичною. Вивчення спадщини професора А.М. Окснера розпочалося лише після 1987 р. (через 14 років після його смерті). Йому довелося працювати в часи сталінських репресій та лисенківських переслідувань, і, мабуть, через це залишились неопублікованими такі відомі його роботи, як «Ліхенофлора Уралу», «Определитель лишайников Советской Арктики» та інші. Альфред Миколайович Окснер залишив по собі багато учнів та послідовників. У 1998 році до 100-річчя від дня народження видатного вченого було приурочено декілька наукових форумів, випущено ювілейний конверт України. У тому ж році на базі Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України було засновано премію А.М. Окснера за кращу молодіжну роботу в галузі практичного використання лишайників, яку присуджують за результатами конкурсу раз на 2–3 роки.

Ростислав Євгенович Кавецький

(*1 грудня 1899, Самара, Росія — †1978) — патофізіолог, онколог, академік АН УРСР (з 1951) У 1931—1941 — завідувач відділу, в 1943—1946 — заступник директора Інституту експериментальної біології та патології Міністерства охорони здоров'я України, який нині носить його ім'я. У 1946—1951 — директор Інституту клінічної фізіології АН УРСР. У 1953—1960 — завідувач відділу Інституту фізіології АН УРСР. З 1960 — директор Інституту експериментальної та клінічної онкології МОЗ України (з 1971 — Інститут з проблем онкології АН УРСР). Основні напрямки досліджень пов'язані з проблемами реактивності організму — розробленням тестів визначення та методів ії підвищення, теоретичних і прикладних проблем онкології. Вперше запропонував лікування пухлин за допомогою лазерів. У 2000 р. Національною Академією наук України була заснована Премія НАН України імені Р. Є. Кавецького, яка вручається Відділенням біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України за видатні наукові роботи в галузі експериментальної онкології.

Гершензон Сергій Михайлович

(11 лютого 1906, Москва — 7 квітня 1998, Київ) — радянський генетик, академік Національної академії наук України (1976), Герой Соціалістичної Праці (1990). Народився в сім'ї відомого російського літератора-пушкінознавця Михайла Осиповича Гершензона і піаністки Марії Гольденвейзер. Закінчив Московський університет (1927), учень С. С. Четверикова. В 1931—1935 роках працював в Біологічному інституті ім. К. А. Тімірязєва, в 1935—1937 — в Інституті генетики АН СРСР. До Києва Сергій Михайлович прибув ще в 1937 році на письмове прохання легендарного вітчизняного еволюціоніста Івана Шмальгаузена. Останньому було доручено очолити тільки що створений інститут, і, вирушаючи на службове підвищення, він вирішив передати свою лабораторію генетики молодому перспективному випускникові МДУ, кандидатові біологічних наук Сергію Гершензону. У 1937—1941 рр. і 1944— 1948 рр. він завідував кафедрою генетики і дарвінізму Київського університету. Потім була війна, коли всю Українську академію наук в екстреному порядку вивезли до Уфи. У 1968—1973 рр. завідував Сектором молекулярної біології і генетики, а потім — відділом, в організованому на базі сектора, Інституті молекулярної біології і генетики АН УРСР. З 1986 р. — співробітник Інституту фізіології рослин і генетики АН УРСР. На підставі виконаної там серії дослідів з плодовою мушкою майже відразу ж після повернення з евакуації Сергій Гершензон (у співавторстві з Н. Тарнавським і П. Ситько) публікує свою революційну статтю про мутагенну дію тимусної ДНК на дрозофілу. Проте Нобелівську премію за це відкриття декількома роками пізніше вручають його зарубіжному колезі Герману Меллеру (США). Окрім хімічного мутагенезу, Сергій Гершензон виявив феномен «стрибаючих генів» і зворотну транскрипцію. Набагато раніше за американця Хейнца Френкель-Конрата він зібрав з білків і нуклеїнових кислот живий вірус, хоча рівень технічного забезпечення української біології відставав на той момент від заокеанського на багато років. Проте Стокгольм не помічав досягнень радянських учених, чому, об'єктивності ради скажемо, була причина — гоніння на генетику в СРСР у сорокових-п'ятидесятих роках. У 1972 році в Нобелівський комітет приходить заявка на аналогічне гершензонівському (мається на увазі синтез вірусної ДНК на матриці зараженої поліедрозом РНК) відкриття від американців Говарда Теміна і Девіда Балтімора, які і отримують в 1975 році нобельовськую премію. Девід Балтімор в листі Сергію Гершензону щиро вибачився перед ним, оскільки не був знайомий з його більш ранніми роботами. Основні праці виконано в області популяційної та молекулярної генетики. Науковець досліджував механізми спадкової мінливості в природних популяціях.

Нагороди 1981 р. — Орден Трудового Червоного Прапора 1981 р. — Державна премія УРСР у галузі науки і техніки за підручник «Основы современной генетики» 1986 р. — Орден Дружби народів 1990 р. — Герой Соціалістичної Праці 1995 р. — премія імені В. С. Кирпичникова, медаль ім. Грегора Менделя Чехословацької академії наук медаль імені М. І. Вавилова, Медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» 1998 р. — Державна премія УРСР у галузі науки і техніки за цикл наукових праць «Дія нуклеїнових кислот і вірусів» Визнання На відзначення непересічних заслуг дослідника перед наукою у 2003 р. НАН України заснувала премію його імені за видатні досягнення в галузі генетики, молекулярної біології та біофізики.

Важливо знати

Видатні українські вчені-біологи